Вибираючи Януковича, українці сподівалися, що «міцний господарник» відновить економіку і наведе лад у системі економічних відносин. У цілому Янукович намагається виконати наказ виборців. Угоди по газу, як би там не говорили
Підписання президентами України і Росії недавніх базових угод по Севастополю і газу майже збіглося з черговою революцією в Киргизії і фінансовим крахом Греції, де соціальна ситуація майже виходить з-під контролю.
Вибираючи Януковича, українці сподівалися, що «міцний господарник» відновить економіку і наведе лад у системі економічних відносин. У цілому Янукович намагається виконати наказ виборців.
Угоди по газу, як би там не говорили, дають українській економіці значні пільги, наданий Росією короткостроковий кредит у 500 мільйонів доларів дає можливість знизити гостроту соціальних проблем, у великій кількості накопичених колишнім президентом.
Період президента Ющенка і прем'єрства Тимошенко, навіть в порівнянні з періодами Кучми і Кравчука характеризувався дикою економічної некомпетентністю і нехлюйством. Як прем'єр і президент Ющенко і Тимошенко не робили часом навіть найнеобхіднішого: приміром, запасів пального до весняної сівби. За боротьбою за владу і політичними інтригами інтереси країни забувалися, не гребували представники української правлячої еліти прямим саботажем дій політичних супротивників, навіть якщо ці дії обумовлювалися державними інтересами.
Новий президент Янукович має намір покінчити з господарською безголовістю, прем'єр міністр Микола Азаров пообіцяв за 2,5 року вийти на докризовий рівень українського ВВП, за п'ять років вийти на рівень 1990 року, а за 10 років наздогнати за економічним рівнем країни Центральної Європи .
Але подібні заяви викликають великі сумніви в їх реалізації. ВВП України за останній час скоротився на 15 відсотків, держборг подвоївся і досягає 93,5% валового внутрішнього продукту, а це вже критичний показник. Перед Україною маячить загроза дефолту .
Криза, що переживає українською економікою, є глибоким системним явищем, нерозривно пов'язаних з подібними явищами загальносвітового характеру. Плюс до всього є велика кількість кризових моментів притаманних тільки Україні чи специфічних для пострадянських країн.
Навіть у відносно благополучній Білорусі криза відчувається дуже гостро. Лукашенко зберіг квазісоветскій господарський комплекс, чому наслідком став унікальний для пострадянського простору рівень економічної та соціальної стабільності. Але й білоруська економіка повною мірою вражена загальносвітовою кризою, в наявності найсерйозніші проблеми в економічному плані і, що менш помітно, в соціальному.
Що відбувається в інших пострадянських країнах, де процес деградації радянської економіко-соціальної системи доходить до «точки біфуркації», нещодавно показала Киргизія. Її приклад дуже показовий. Не маючи серйозних сировинних або інших ресурсів, країна котилася до економічного колапсу, результатом якого став соціальний вибух.
Соціальна стабільність у сучасному світі прямо пов'язана з економікою. Але якщо в Африці бідність і злидні природні й звичні, оскільки існували завжди, то сповзання в убогість великих мас населення будь-коли раніше благополучної країни неминуче приведе до соціального вибуху. Сучасного інфантильного обивателя, хоч киргизького, хоч ісландської-грецького, не цікавлять політичні та ідеологічні тонкощі: він хоче гарантій збереження вже досягнутого рівня життя, як мінімум на рівні минулих років. Механізми створення та впровадження у суспільну свідомість ідеологічних конструктів мобілізаційного характеру в сучасному юдео-християнському світі втрачені. Простіше кажучи, заклики «затягти паски» і почати «наполеглива праця на благо батьківщини» на вже обивателя не подіють, оскільки він навіть сенсу подібних гасел зрозуміти не в змозі.
Так що на пострадянському просторі збереження певного рівня життя (за замовчуванням з радянським як еталоном) є стратегічне завдання для будь-якого володаря, не бажає побачити у себе під вікнами натовпу «кольорових» революціонерів. Це, в принципі, розуміють вже у всіх пострадянських країнах.
Росія газово-нафтовими грошима латає дірки і всілякі діри в соціально-економічній системі, такий же ресурс підтримує на плаву Казахстан, не даючи йому стати Киргизією.
Але повернемося до України. Господарський комплекс цієї країни неухильно руйнувався всі останні двадцять років, і саме як комплекс, - як єдина система, - вже майже не існує. Сировини для продажу в України немає. Раніше високоінтенсивне сільське господарство деградувало і перебуває в напівмертвому стані. У такому ж стані і дрібна і середня промисловість. Великі промислові гіганти, поки ще працюють, виконувати функцію «локомотивів економіки» (яку за фактом виконує в Росії «Газпром») не можуть. Вони так само поступово гинуть, і навіть іноземних інвесторів уже мало цікавлять. Системний обвал економіки України очевидний і, швидше за все, буде посилюватися.
Україна практично стала Грецією, але цілком може стати і Киргизією.
За часів «Помаранчевого Майдану» геополітична боротьба за Україну була начебто реальною. З обох сторін витрачалися величезні суми на передвиборчу боротьбу кандидатів. Тоді прозахідному Ющенко всім Західним світом виявлялася неприкрита дипломатична, медійна і фінансова допомога. У підсумку за допомогою міжнародного «адміністративного ресурсу» натиснувши на Росію, реально переміг Януковича змусили поступитися, навіть з порушивши конституцію, не передбачала третій тур виборів.
А ось під час останніх виборів прозахідну Тимошенко ні медійно ні дипломатично ні, що найголовніше, фінансово не підтримали. Кандидатів поставили в дійсно рівні умови, і «перемогла демократія» в особі президента Януковича. Але чи є це перемогою Росії?
Навряд чи. Україну Росії нав'язали. Може бути навіть і примусово. Навіть за часів Майдану не було реальної «боротьби за Україну». Росія як і всі пострадянські країни підконтрольна Заходу. Російське «протидія» в майданні часи, які полягали у демонстративно грубою і примітивної підтримку Януковича було лише імітацією «геополітичної боротьби», напевно замовленої і спланованою тими, з ким нібито «боролися» кремлівські «геополітики» (що показала подальша здача Януковича при його явної перемоги ).
Завданням майданного геополітичного «протистояння» було закріплення ь у масовій свідомості українського населення дихотомічний ідеї протистояння Заходу і Росії як «боротьби Світла і Темряви», а в підсумку надання Росії статусу «вічного ворога». Очевидно, очікувалося, що Ющенко все ж таки зможе провести євроінтеграційні реформи і наблизити Україну до Заходу, а Україна в результаті стане форпостом антиросійського «санітарного кордону», що включає, крім неї так само Польщу, Прибалтику і Грузію.
Але ідея такого «кордон» провалилася. Виною тому все та ж економіка. Ющенко підняти країну до самих мінімальних євростандартів не зміг, ідеологія «інфернального россіененавістнічества» зжила сама себе, а економічна криза змушує навіть латишів шукати дружби з Росією.
Зараз же Україна стала виробленим ресурсом. Заходу вона вже майже не потрібна. І її перетворили на камінь, повішений на шию Росії.
Росії наказали рятувати Україну. Зона нестабільності, - «нова Киргизія», - невигідна нікому: ні Європі, ні Росії. Але поки Європа займається Грецією, Росія повинна за наказом займатися Україною.
Серйозні фінансові втрати, які на найближчі роки отримує Росія, не компенсуються збереженням бази в Севастополі і ефемерним «відродженим братством». Причому угода про зниження ціни на газ для України починає діяти з моменту підписання, даючи Україні до кілька мільярдів доларів економії щорічно. А продовження терміну оренди бази в Севастополі набуде чинності тільки з 2017 року, після закінчення терміну нинішнього угоди. До цього ж часу може дуже багато чого змінитися. Політичне життя України мінлива, а опозиційні партії Януковичу відкрито заявляють, що в разі приходу до влади всі «дружні» по відношенню до Росії договори будуть ними анульовані.
За великим рахунком перемога на виборах Януковича - піррова перемога для Росії. Тактична перемога - стратегічне поразку. Спроби утримати «на плаву» Україну, очолювану «дружнім» президентом можуть коштувати дуже дорого, Росія цілком може вдавитися українським вареником, він їй явно не по зубах.
Спроби оптимізувати політичну та економічну ситуацію навіть у «дружній» Абхазії і ті, фактично, результату не мають. А Україна не Абхазія, і за розмірами і по соціальному характером, і спроби її «порятунку» у разі, якщо український корабель почне тонути, напевно утопить і Росію.
«Демократична Європа» при цьому буде з повчальним виглядом показувати пальцем: «Ось що буває з тими дітьми, хто не слухав маму». Обрання Януковича дозволив Європі зняти з себе відповідальність за подальшу долю України, відмовитися від витратної прямої боротьби, але в той же час зберегти достатню ступінь керованості та дистанційного контролю над нею.
Криза ідеології євроінтеграції.
Євроінтеграційний курс України з приходом до влади Януковича не змінився. Це альфа і омега української політики. При новому президентові змінилося лише ставлення до Росії, і з'явилася якась ефемерна політична «багатовекторність», що принципово нічого не змінює. Ніякого серйозного україно-російського «братерства» у даний час немає і не передбачається.
Реалізований єзуїтський план Заходу такий: геополітична «віддача» України є просте перекладання на Росію економічного тягаря з підтримки «на плаву» країни-полубанкрота. А Європа, якої зараз і своєї Греції вистачає, усувається від порятунку України, зберігаючи свій статус ідеологічного ідеалу - « сяючого міста на пагорбі ». Так само залишаючись ментором і вчителем.
Якщо на Україні системна криза перейде в обвал, в цей період вся міць підконтрольних Заходу медіа-ресурсів почне транслювати нехитрий месидж: «Коли ми при страждальців Ющенко йшли до Європи і вже майже там були, було все добре, прийшов проросійський Янукович - все стало погано ». «Европофілія» «в білому смокінгу» знову вийде на політичну сцени України і з'явиться новий, чистий і безгрішний Ющенко.
Розроблена західними центрами психологічної війни ідеологія ющенківського (і не тільки періоду президентства Ющенка, вона, хоч і не в таких агресивних формах, існувала весь період пострадянської української незалежності) госнаціоналізма, мала центральну складову: Росії явно або неявно відводився статус «божого прокляття», - абсолютного історичного та культурно-цивілізаційного ворога України.
Розмежування з Росією в госнаціоналістіческом «свідомізме» трактувалося як «остаточний розрив з проклятим азіатсько-імперським минулим», відхід від «азіатчини, дикості і варварства», і початок шляху до «царства культури, цивілізації, демократії і прогресу» тобто Заходу. «Рух до Світла» завжди йшло в пропагандистській зв'язці з «відходом від Пітьми». Росія проголошувалася одвічним інфернальним злом, а наявність якого-небудь культурно-цивілізаційної спільності з нею постулював як однозначно негативний фактор, від наслідків якого треба всіляко позбавлятися.
Гасло «Хочемо в Європу» був одним з основних під час «помаранчевої революції», але негласно у цього гасла було продовження «Без Росії. З нею - нічого спільного ». При Ющенку ідеї євроінтеграції та россіененавістнічества пропагувалися єдиним блоком і досягли максимуму. Росії була оголошена тотальна ідеологічна війна, а вступ України до Євросоюзу та НАТО трактувалося як єдине для неї порятунок від «Апокалептіческого Звіра зі Сходу». Фактично на Україні насаджувалася стара польська ідеологема «сторожової вежі європейської цивілізації».
Але Ющенко за час свого президентства зумів, крім іншого, дискредитувати і ідею «європейського вибору». Одними антиросійськими прокльонами прищепити любов до Європи неможливо. За останні роки українці позбулися ідей захоплено-екзальтованого «европолюбія». Стало очевидно, що по-перше, сама Європа далеко не горить бажанням злитися з Україною, по-друге, навіть ті, - Румунія, Болгарія, - кого Європа недавно прийняла у свій «клуб» повноцінними членами «елітного клубу» не стали, і в осяжному майбутньому, не стануть.
За останні роки багато українців, в більшості своїй західні власні очі побачили «прекрасну Європу» й палких почуттів вона у них не викликала.
Український сантехнік Микола за 300 євро очищуючий каналізацію в Кракові, навряд чи сильно заздрить своєму польському колезі Петру, чистячих за 1000 євро каналізацію в Парижі. Навряд чи великим любителем Європи стане і західний українець за 400 євро на місяць працює доглядачем платного туалету в Лісабоні, або за ті ж гроші підмітали тротуари в Братиславі.
Ідеї євроінтеграції повільно але впевнено поступається дорогу поглядам, що «ніхто не дасть нам звільнення: ні Бог ні цар, ні Росія ні Європа, тільки ми самі». Все більше і більше прихильників набирає поки слабооформленная квазічучхеістская ідеологія з орієнтацією на гасло «Ми самі», що є так само пряма відсилання все до тієї ж сучасної Білорусі.
Гасло «Ми самі повинні відродити Україну» зараз став би вельми дієвим в ідеологічній роботі Януковича-Азарова з населенням. Цілком було б реальним і ефективним використання
чучхеістского мема «Україна - обложеної фортеці. Ми оточені ворогами (Росія в їх числі) і можемо допомогти собі лише самі).
Мрія про Бацьку.
Як і на всьому пострадянському просторі даний час на Україні, особливо в сільських районах, виявляється і посилюється ностальгія за радянськими часами. У східних і центральних регіонах країни це проявляється особливо явно. Як би люто за часів Ющенко не насаджувалася антирадянщини і «релігія голодомору», все ж таки про часи колгоспів на Україні згадують з відвертою ностальгією. Ностальгію викликають спогади про СРСР і в промислових центрах, особливо в перш найбагатших, а нині жебраків шахтарських областях. Навіть на Заході України, де колгоспно-суспільні форми господарського устрою були завжди ненависні населенню, навіть там деякі ностальгічні настрої за «рядяньской влади» присутні.
Ностальгія за СРСР це перш за все ностальгія за господарсько-економічної стабільності, на засіяних полях і по працюючих заводам.
Для молоді, яку посилено весь період незалежності обробляли в антікомууністіческом дусі, позитивні моменти радянського періоду є абстракцією, «казками стариків». Але все-таки істину, що в УРСР давали квартири, робочі руки потрібні скрізь, поля засівалися, шахти і заводи працювали, цю істину спростувати ніхто не може. І хоча, на відміну від Росії відродження сталінізму на Україні не спостерігається, ностальгія за часами УРСР, (де рівень життя був набагато вище ніж в РРФСР, що давало привід радянським українцям для зарозумілості і глузувань) явно існує.
Ностальгія по УРСР багато в чому пояснюється властивому тому періоду почуттю соціальної захищеності і впевненості в завтрашньому дні. А над усією Україною витає страх повернення періоду тотальної бідності - «нових дев'яностих», коли країна балансувала на межі голоду.
Саме економічні питання, як основна складова сучасних суспільних настроїв є основою сучасних політичних запитів українського суспільства.
У сучасному українському суспільстві є запит на збереження наявних і відновлення існуючих економічних механізмів радянського періоду, які робили можливим високий рівень соціальної захищеності.
При цьому ідеологія ролі вже не грає. Ідеалом є «соціалізм без ідеології» - соціальна держава, що є прямою відсиланням до сучасної Білорусі.
Тут треба сказати, що на Україні є велика кількість різних соціальних пільг. Крім різних допомог і виплат, які в популістських цілях робилися за часів Ющенка-Тимошенко (був період коли середня українська пенсія значно перевищувала російську), існують і приховані пільги - наприклад наднизькі тарифи на проїзд у громадському транспорті. Пільги - «Пільгуй» сформували і особливу «пільговую психологію», - коли від держави агресивно вимагають виконання різних патерналісткіх функцій. Саме «роздача грошей» - популістське загравання з електоратом у політичних цілях значною мірою призвело до обвального зростання українського держвидатків.
Все це спадщина, разом з «пільговой психологією» населення дісталося Януковичу і Азарову. Але проблеми хворобливої «монетизації пільг» (яку в Білорусі, вирішили простий скасуванням без компенсацій. У Росії монетизація «по Грефу» супроводжувалася символічними компенсаціями.) Вирішувати доведеться. У подібній ситуації опинилася Греція, де введення «режиму економії» вже майже підірвало країну. Що ж буде в Україні при спробі скасування явних і прихованих «Пільгуй», уявити важко. Детонатором Киргизької революції стало, до речі, підвищення тарифів на електроенергію.
Главная 
Вибираючи Януковича, українці сподівалися, що «міцний господарник» відновить економіку і наведе лад у системі економічних відносин. У цілому Янукович намагається виконати наказ виборців. Угоди по газу, як би там не говорили 
