Стоденний термін, протягом якого нова влада повинна була показати «товар лицем», підходить до кінця. Обіцяні реформи (крім судової) - усе ще лише анонси. Але з підходом президента до міжнародної, кадрової і гуманітарної політики охочі вже встигли познайомитися сповна.
На зорі каденції Віктора Януковича (нагадаємо, повноваження глави держави він отримав 25 лютого) до нагадувань представників президентського табору про те, що перші 100 днів до нової влади за правилами хорошого тону вважається ставитися з поблажливістю, можна було б сприйняти зі скепсисом. Адже й справді, чи багато чого зміниться в країні за три з невеликим місяця? Але вже до середини цього терміну, після знаменної зустрічі в Харкові, виявилося, що все-таки так - багато чого.
І до знаменної 100-денної датою Віктор Федорович надав чимало приводів поговорити про його манері управляти країною. Серед них є і курйози, ніби мимоволі закривають дверей будівлі ВРУ в день інавгурації, щільного контакту з хвоєю або безперервної низки географічних застережень, і трагічні випадки, як загибель людини при зіткненні з президентським кортежем ... Але головна причина цікавитися діями президента - бажання дізнатися, куди ж він планує відвести країну.
Якщо окремі ініціативи глави держави викликають схвалення експертного співтовариства (або хоча б його частини), то загальний «діагноз» може здатися не дуже втішним. Дев'ятнадцять опитаних фондом «Демократичні ініціативи» фахівців в середньому невисоко оцінили досягнення першого етапу президентського правління. Перелік стандартних претензій до гаранта великий: тут і різкий розворот у зовнішній політиці, і неоднозначний підхід до кадрової політики, і потурання вільного поводження з Конституцією, і невміння об'єднати націю навколо своїх починань ... З одного боку, 100 днів - дійсно дуже невеликий відрізок часу, щоб встигнути переробити країну. З іншого - вже перші кроки, зроблені в цьому напрямку, далеко не у всіх викликають ентузіазм.
Освіжити в пам'яті передвиборчу програму Віктора Януковича, можна помітити, що один з перших ретельно виділених тез стосувався необхідності змін у «верхах». «Зміна влади - перший крок на шляху до оновленій країні» - сперечатися з цим твердженням важко. Тим більше, якщо врахувати яку увагу в перші кілька місяців свого президентства Віктор Федорович приділив цій проблемі.
Однією лише заміною таблички «Секретаріат президента» на стару добру напис «Адміністрація», зменшенням зарплати і розгоном «ющенківських» консультаційних органів президент обмежуватися не став. Першою серйозною зміною, яка не має прямого відношення до глави держави, стало стрімке формування коаліції імені окремих депутатів, яка була зібрана ще до того, як Конституційний суд з розумінням поставився до такої ініціативи. Після цього парламентська більшість отримала можливість створити уряд, зручне для глави держави. Яскравим прикладом того, що без консультацій з боку президента справа не обійшлося, служить той факт, що прем'єром у підсумку став не найрейтинговіший кандидат. На думку експертів, для гаранта Микола Азаров є найзручнішим главою Кабінету, чого сам глава уряду і не заперечував.
Слідом за змінами в Кабміні хвиля кадрових перестановок накрила всю Україну: від центральних органів влади до представництв держави на місцях. Як відзначають уважні спостерігачі, основним критерієм для підбору керівництва місцевими адміністраціями виявилася наявність «правильного» партквитка (а у випадку зі свіжопризначений «силовиками», може здатися, що великий кадровий плюс - донбаське походження): за підрахунками Агентства моделювання ситуацій 90 відсотків губернаторів - члени ПР. Наступним логічним кроком могли б стати повномасштабні перестановки і в органах місцевого самоврядування. Зробити це в конституційний термін - 30 травня, - як відомо, вже не вдалося. Але в президентському таборі з недавніх пір знайшли переконаність, що дати, краще 31 жовтня, найближчим часом не знайти.
Ймовірно, на той час буде закінчено побудову вертикалі владної стабільності, якою пишається президент, а заодно і - наведений порядок у партійних рядах. Власну політичну силу глава держави не залишив увагою. Наприкінці квітня ПР провела з'їзд, в результаті якого гарант став «почесним лідером», Микола Азаров - головою партії, а, наприклад, «група Ахметова» позбулася представництва в керівних структурах.
Судячи зі слів самого Віктора Януковича, горезвісна стабільність у владі може бути розцінена як основне досягнення першого етапу його президентства. Що передбачувано: спочатку треба навести порядок у власних рядах, а вже потім - у країні. Можливо, в силу цього, обіцяні в програмі реформи були відкладені. До теперішнього часу масштабно презентовані були тільки «околосудебние» ініціативи гаранта, що полегшують життя громадян і ускладнюють існування деяких представництв третьої гілки влади. Серйозне знайомство з іншими ініціативами ось-ось намічається: у найближчі дні планується познайомити народ з напрацюваннями зарубіжних консультантів Ріната Ахметова - можливо, цього разу теоретичні побудови виявляться втіленими в життя, тим більше що того ж вимагає Європа. Поки ж президент не тільки успішно адаптував владну систему, але й виконував одну з базових своїх функцій, згідно з Конституцією, - представляв державу в міжнародних відносинах.
У зовнішньополітичній активності Віктор Янукович дійсно досяг певних висот. Найяскравішої прикметою його правління стала різка зміна орієнтирів. У найкоротші терміни Україна трепетно подружилася з Росією і істотно охолола до Атлантики.
Різкий крен у бік Кремля - явище очікуване. Протягом двох з половиною місяців президенти України і Росії встигли зустрітися сім разів. Така інтенсивність повинна була допомогти нагнати час, втрачений за роки правління Віктора Ющенка. «Наздогнати й перегнати» Віктору Федоровичу вдалося з лишком. Лаври найбільш неоднозначного кроку глави держави абсолютно заслужено може отримати знаменитий "Харківський пакт": істотна знижка при оплаті російського газу в обмін на 25-літній продовження перебування ЧФ РФ у Криму. Подібна ініціатива і її стрімке втілення в життя сходу обзавелися ярличком "Здача національних інтересів" не лише стратегічних, а й економічних. Однак бадьоро стартував посил до економічної інтеграції з часом втратив обертів. "Експромт" Володимира Путіна про необхідність об'єднати "Газпром" і "Нафтогаз" взаємини двох країн не можуть толком "переварити" вже більше місяця, та з іншими злиттями Україна поки не поспішає. Зате одна із справ з довгої шухляди - демаркація сухопутного кордону між двома державами, нарешті зрушила з мертвої точки. Правда, з делімітацією кордону морської справи йдуть не так блискуче - але це спочатку був куди більш дискусійне питання . Здавати позиції в Керченській протоці влада поки не збирається, але ось зробити друзям приємне в непринципових для себе питаннях - теж не відмовляється. За місяці свого правління гарант не церемонився з гуманітарними питаннями, дратівливими співрозмовників. І Степан Бандера з Романом Шухевичем - не герої, і Голодомор - не геноцид українців, і підхід до оцінки історичних подій потрібно змінити, і долею російської мови занепокоїтися ... А ще однією новиною, яка не могла не потішити Москви, стала відмова нової влади інтегруватися в НАТО.
Формулювання "Україна - позаблокова держава" - вже давно є однією з улюблених "мантр" Партії регіонів. Зі своїм баченням майбутнього (так "позаблокова" або "нейтральне"?) Можновладці поки не визначилися. Тим не менше, щільно дружити арміями вони ні з ким не хочуть - ні з ОДБК (недавній експромт вже Дмитра Медведєва), ні тим більше з Північноатлантичним альянсом. Декларуючи готовність продовжувати співпрацю з НАТО, президент відзначив: у Блок Україну все одно ніхто взяти не зможе. Правда, говорячи про недосяжних критеріях, гарант злукавив - неодмінного з'ясування волі народу на референдумі від Києва ніхто не вимагав.
Ухваливши, що євроатлантична інтеграція України - "нереальна", влада, тим не менш, не збирається відмовлятися від інтеграції європейської. Якщо судити за планами і обіцянкам, то співпрацю Києва з Євросоюзом йде повним ходом. Ентузіазм з боку Європи зрозумілий: там розраховують на те, що нова влада все-таки візьметься за реформи, які вона бадьоро гарантує. У свою чергу, для Віктора Януковича і його оточення щільне спілкування з ЄС служить одночасно і індульгенцією, що прикриває від звинувачень у суто проросійському курсі, і спробами взяти на озброєння багатовекторність зразка епохи Леоніда Кучми, і приводом потішити історичне самолюбство. Стати президентом, при якому було підписано угоду про асоціацію та запроваджено безвізовий режим, Віктор Ющенко не встиг. Тим більше приводів проявити активність для нинішніх мешканців Банкової. Але головне утруднення, як і раніше, полягає в ступені правдоподібності реформ. Без них авансове довіру, яку Брюссель демонструє відносно голови української держави, ризикує швидко розтанути. Поки ж теплота двосторонніх відносин, що підігріваються обіцянками, радує зір. У принципі, при бажанні можна знайти підхід до будь-якого геополітичного серця. Наприклад, з несподіваним успіхом Віктор Янукович з'їздив на "ядерний" саміт у США. Пообіцявши відмовитися від високозбагаченого урану, гарант безумовно порадував байдужого до східноєвропейській політиці Барака Обаму. А ось в Україні і це рішення зустріли неоднозначно ...
Увага до європейських планам, на відміну від євроатлантичних, може пояснюватися тим, що виборцям нового президента такі погляди ближче. До цих пір на словах глава держави "тематичні" інтереси свого електорату не ущемляв. Гуманітарна політика, характерна для нової влади, повністю відповідає тому, що хотів би почути не тільки Кремль, але симпатики проросійського курсу в нашій країні. Варто відзначити, що сам президент великих зусиль у цій сфері не докладає - наприклад, указ про присвоєння Степану Бандері звання Героя, так і не скасовано. Але, в той же час, він не заважає своїм прихильникам вправлятися в ініціативах, спрямованих на звуження сфери української мови або зміну офіційного погляду на історію. Така байдужість Віктора Януковича (можна припустити, що із закінченням чергової передвиборної кампанії питання екстреного огосударствліванія російської мови главу держави гостро не турбує) лише сприяє поглибленню протистояння між різними частинами країни. А час від часу відроджується увага до "навколо культурну" сподіванням народу об'єднанню не сприяє. Наприклад, масштабного відзначення Дня перемоги у найкращих радянсько-російських традиціях послужити таким джерелом загального пориву, судячи з усього, так і не вдалося. Втім, деяку ідеологізацію за радянською моделлю важко не помітити. Доброю ілюстрацією може послужити намір кримської влади провести 1 вересня на ввіреній їм території "єдиний урок з вивчення програми президента".
Можливо, специфіка гуманітарного "поведінки" президента обумовлюється ще й тим, що йому важко відчути себе головою всієї держави. Навіть після порівняно благополучних поїздок до Львова розшарування на "Ми і вони" не зникне з актуальною на сьогодні політичної практики. Проявом невміння співіснувати і працювати з іншою точкою зору можуть служити відносини з політичними супротивниками. У цьому випадку показова вже навіть риторика влади: як і за часів Леоніда Кучми, опозиція знову стала "так званої". Роз'єднаність "меншовиків" - сущий подарунок для влади, адже саме вона дозволяє сильним країни цей ситуативно вирішувати, хто тут "конструктивно" критикує, а хто ні. Іншим приводом замислитися над умінням реагувати як на політичні протести, так і на громадські ініціативи, служить "околоцензурная" ситуація. Як відомо, звернувши увагу на низку скарг журналістів, на Заході занепокоїлися долею свободи слова в Україні. Влада ж не забула запідозрити, що без підступів опозиції справа тут не обійшлося. Хоча їй варто було б переглянути свої погляди на природу можливих протестів (особливо зараз - після подій у Києві та Харкові): на позиції "Є думка моя і опозиційний, воно ж - неправильне" демократичне правління не побудуєш.
Приводів зробити висновок про те, яким буде майбутнє правління Віктора Януковича, більшості його антипатики вже вистачило. На когось критично подіяло правове забезпечення процесу створення коаліції, когось вразила кадрова політика, хтось до сих пір не може прийти до тями після "харківського пакту" і ряду "щедрих" пропозицій російської сторони. У симпатиків, для яких 100 днів - це не термін, ще все попереду. Своє вагоме слово ще мають сказати реформи - якщо вони дійсно будуть не тільки розрекламовані, але втілені в життя. І все ж одна тільки фраза Віктора Януковича, сказана ним в Страсбурзі: "Демократія - це порядок" - багатьох змусила задуматися. Щільна робота з кадровим ресурсом, опосередкована (через Кабмін, парламентську більшість, місцеве керівництво) концентрація влади в одних руках, готовність приймати непопулярні у значної частини народу геополітичні рішення відразу і з мінімальним обговоренням - такі прикмети першого етапу правління Віктора Януковича не сприяють оптимістичному погляду на майбутнє його правління. Недаремно деякі експерти згадують словосполучення "авторитарний режим" і "російський сценарій". Стартував Віктор Янукович потужно і цікаво. Але ще цікавіше, куди саме він прибіжить, і що може придбати і ризикує розгубити країна по дорозі.
Главная 
Стоденний термін, протягом якого нова влада повинна була показати «товар лицем», підходить до кінця. Обіцяні реформи (крім судової) - усе ще лише анонси. Але з підходом президента до міжнародної, кадрової і гуманітарної політики охочі вже встигли познайомитися сповна. 
